Вона багато років дарувала країні гумор і легкість, але сьогодні виходить на сцену абсолютно інакшою - тихою, чесною, без масок. Олена Кравець у своїй моновиставі "Можна я просто посиджу?" дозволяє собі бути справжньою: говорити про втому, любов, внутрішні надломи й те, як знаходити силу в тиші. У розмові з РБК-Україна акторка поділилася тим, що для неї означає чесність із собою, як народжувалася вистава про жіночу силу й тишу, чому іноді важливо не триматися "до останнього" та як звучить момент, коли перестаєш бігти і починаєш дихати. – Що вас надихнуло створити саме моновиставу "Можна я просто посиджу?"? – Ідея цієї моновистави виникла з бажання зробити щось не лише комічне, а справжнє - життєве, світле, те, що надихає. Я носила її в собі ще з 2018 року, але реалізувалася вона лише зараз. Мабуть, після початку великої війни ми всі стали гостріше відчувати потребу у світлі, у житті, у чомусь, що підтримує. Тож вистава стала для мене природним продовженням того, що завжди мене цікавило - жінка, психологія, акторство. І, здається, саме зараз настав момент, коли всі ці складові нарешті зійшлися в одному місці. Олена Кравець (фото надане артисткою) – Як ви обирали п’ять героїнь для вистави? – Ми з Анною Лелик - психотерапевткою та соавторкою всіх історій моно­вистави "Можна я просто посижу?" - одразу знали, що хочемо говорити про сучасних жінок і про те, що відгукується нам тут і зараз. Історії, написані сто років тому, сьогодні звучать інакше. Хіба що кохання - воно завжди вічне, йому неважливо, скільки минуло століть. Але сучасне життя - це інші виклики, інші переживання, які ми не очікували зустріти. Ми обирали героїнь, у чиїх історіях відбувається внутрішня війна: коли звичний світ руйнується, і після цього вже нічого не буде, як раніше. Це ті жінки, які раптом починають ставити собі непрості запитання. Наприклад, одна замислюється, чи має сенс її шлюб. Олена Кравець (фото надане артисткою) Інша втратила дім і живе з почуттям провини. Є жінка, яка не може прийняти свій вік. І та, що вагається купити гарну сукню - бо "чи доречно це зараз?". Усі ці історії - про нас і наше суспільство сьогодні. Через героїнь ми намагалися знайти відповіді на запитання, які турбують кожну з нас. – Чи є серед них та, з якою ви себе найбільше ототожнюєте? – Я частково ототожнюю себе з кожною. Жодну жінку не граю, як ту, чия ситуація або чий хід думок мені не знайомий, - там всюди трошки мене. – Чи є якийсь маленький "ритуал", який допомагає вам налаштуватися на роль перед виходом на сцену? – Є, але він настільки магічний і трошки дивний, що не скажу. І ні, це не алкоголь.  – Ваші героїні проходять через втрати, сумніви та трансформації. Що для вас особисто означає "посидіти і почути себе"? – Для мене "посидіти і почути себе" - це дати собі простір для чесної розмови з собою. Без шуму, без метушні, у тиші, де немає потреби нічого доводити. Ми часто тікаємо від цього стану - заповнюємо його справами, словами, людьми. Але коли залишаєшся сам на сам із собою, з’являється шанс подивитися правді в очі. І, можливо, визнати: так, колись я це обрав, але тепер хочу інакше. Бо все, що ми не змінюємо - ми продовжуємо обирати. Оце і є - посидіти й почути себе. Олена Кравець (фото: instagram.com/lennykravets) – Як ви справляєтеся з моментами, коли здається, що життя “зупинилося” і нічого не змінюється? – Слухайте, в мене не було такого моменту вже дуже давно - щоб життя зупинилося і нічого не змінюється. Мені здається, у нас кожного дня змінюється життя то в одну, то в іншу сторону, то в бік надії, то в бік зневіри. Тому я давно не памʼятаю такого, щоб життя зупинилося і нічого не змінювалося. Навіть не впевнена, чи було взагалі. – Чи вважаєте ви, що кожна жінка має свій "момент переродження"? Як його знайти? – Кожна жінка здатна на нього. І так, вона може до нього дійти, якщо має потребу в цих змінах. Якщо те, що раніше тримало її, сьогодні не працює. Настає період у житті, коли рівень внутрішнього дискомфорту досягає такої межі, з якою важко миритися. Добре, коли є зв’язок із собою, контакт із серцем, сили зробити певні рухи. Тоді, рано чи пізно, через внутрішню роботу, через, можливо, якийсь спротив, жінка прийде до точки неповернення. Вона потрапить у власну турбулентність та вирішить: чи повертатися їй назад, чи пройти крізь цю тряску й вийти на зовсім інші повітряні потоки - на зовсім іншу свою висоту. Олена Кравець (фото: instagram.com/lennykravets) – Що ви хотіли б, щоб глядач відчув після вистави - на рівні серця, а не лише розваги? – Я знаю, що люди це відчувають. Після вистави вони виходять іншими - спокійнішими, чеснішими з собою. Вони розуміють, що не самі у своїх болях і сумнівах. Що з ними все гаразд. Що вони - живі. Дехто потім каже мені: "Страх зник. Мені хочеться бути справжнім". І я думаю - ось для чого все це. Театр - це не про розвагу. Це про внутрішній рух, про те перше запитання до себе, яке раптом визріває десь глибоко всередині. – Чи допомагає вам мистецтво, сцена і ваші героїні відчувати духовний зв’язок із собою? – Звісно. Це для мене теж певна розрада. Я б цього не робила, якби не відчувала на рівні душі, на рівні серця. Для мене кожна вистава - це свято, кожен глядач, який прийшов, - це гість. Це дуже класне відчуття. Я нарешті роблю те, у що вірю. Те, що дуже давно хотіла зробити. Читайте також інтерв'ю з акторкою Алісою Тункевич про баланс між сценою і камерою, що її рятує від емоційного вигорання під час війни, та чому блогерство - не її шлях. Крім того, пропонуємо інтерв'ю з актором-військовим Володимиром Кравчуком про зйомки в умовах війни, виховання сина та фільм "Батьківські збори".